Чому відкривається регіональний портал Depo.Кубань

Власне, факт українськості Кубані не викликає жодних сумнівів у будь-якого індивіда, чий мозок складається з сірої речовини, а не ватних імплантантів. Тим не менше, якщо в когось (а особливо у наших ватних друзів з необ'ятної частини суші на Північному Сході) є певні сумніви в цьому питанні, ми можемо дати кілька пояснень здатних остаточно розвіяти усі непорозуміння, пише Depo.Кубань.

Почнемо з аспекту географічного, аби окреслити на мапі територію української Кубані. Власне, назва регіону Кубань пішла від однойменної річки, що тече з Північного Кавказу аж до Азовського моря. Вельми розгалужений басейн цієї ріки і є так би мовити географічною основою Кубані. Сьогодні історична українська Кубань розділена між наступними російськими адміністративно-територіальними утвореннями: Краснодарський та Ставропольський краї, Республіка Адигея, Ростовська область та Карачаєво-Черкеською Республікою. Історичною столицею Кубані є місто Краснодар, засноване 1793 року запорозькими козаками.

Мапа розселення українців 

Каратель Святослав і дехазаризація

Якщо хтось думає, що саме з дати масового поселення запорожців і починається історія української Кубані, то це помилка. На теренах майбутньої Кубані українці з'явилися набагато раніше, більше тисячі років тому – 965 року від Різдва Христового на чолі з київським князем Святославом Ігоровичем, тим самим, що носив оселедця та "ходив на ви", тобто був першим "київським карателем". Саме він вперше підкорив та обклав даниною безпосередніх предків сучасних росіян, дике плем'я в'ятичів на берегах Оки. Але в'ятичі – то була лише розминка, найбільшою військовою звитягою карателя Святослава стало знищення могутнього Хазарського каганату. Розбивши грізного супротивника, князь Святослав зайнявся другою улюбленою забавкою київських карателів – перейменуванням міст в рамках дехазаризації. Так на місці хазарського Саркела на Волзі з'явилася Біла Вежа, а на західному березі нинішньої Керченської протоки - Тмутаракань, що за часів хазарів мала тюркську назву Тументархан. Саме Тмутараканське князівство і стало першою українською державою на території сучасної Кубані, що проіснувала не одну сотню років.

Прапрадєди воювали. Безсмертні подвиги Мстислава Хороброго

Саме з Тмутараканським князівством пов'язана діяльність ще одного аж ніяк не пересічного "кривавого пастора" української минувщини Мстислава Хороброго – князя тмутараканського та чернігівського, сина Володимира Великого. Цей видатний діяч весь час знаходиться в тіні свого старшого брата Ярослава Мудрого і цілком незаслужено. Він був не лише вояка не згірший за свого діда Святослава, але й доволі далекоглядний політик. Будучі ще вельми юним тмутараканським князем, Мстислав прославився успішними війнами з тими ж хазарами та північнокавказськими народами. А про те як у чесному двобої Мстислав заколов кинжалом Редедю (ватажка предків сучасних осетинів – касогів) складалися народні думи та згадувалося у "Слові о полку Ігоревім" - "Іже заріза Редедю пред полки касожськими". То ж ще тисячу років тому на Кубанській землі українці пролили стільки крові, і своєї і ворожої, що "старшому братові", який в ці часи ховався у рідних в'ятських чагарях від карателя Ярослава, й не снилося.

Бій Мстислава з Редедею. Мініатюра з Радзивилівського літопису

Але князь Мстислав мав, як би зараз сказали значно ширші політичні амбіції, ніж Тмутаракань. По смерті свого батька Володимира він, як і вимагала тогочасна княжа мода, вступив у суперечку за великокиївський стіл з братами і виявився єдиним Володимировичем, який не просто не програв кульгавому Ярославу, а розбив варязьке військо старшого брата на голову в Листвинській битві 1024 року. Але після цього виявив політичну далекоглядність та запропонував братові мир і партнерство. Так Тмутараканське князівство розрослося до розмірів сучасної Франції з центром у Чернігові, включивши в себе в тому числі і землі тодішніх в'ятичів, для яких правда особливо нічого не змінилося. Вони ховалися по чагарях тепер уже від карателя Мстислава. Що стосується Чернігівщини та Кубані то часи Мстислава стали для них "золотим часом" – розвивалася торгівля та ремесла, міста багатіли, церкви будувалися, культурне життя вирувало на повну.

Русь часів Мстислава Хороброго

Легітимний подарунок Катерини

Після Батиєвого нашестя Тмутараканське князівство, як і більша частина сучасної Кубані стало безпосередньою частиною монгольської імперії Улуса Джучі, тобто Золотої Орди. Після розпаду останньої у ХV столітті Кубанські землі стали частиною Кримського ханства (до речі, кримські татари зараз є одним з корінних народів України), аж поки не було завойоване російською імперією. Саме тоді на землях Кубані почали селитися запорожці і не просто так. Заселення українцями Кубані було санкціоноване самою імператрицею Катериною ІІ, підтвердженням чого є цілком офіційний документ добре відомий сучасним історикам. Дарма росіяни так ображаються на Микиту Сергійовича Хрущова, який буцім то "подарував Україні Крим". Він продовжував цілком типову імперську політику подарунків українцям різних територій, започатковану ще у "вік золотий Катерини".

Отже документ, який підтверджує незаперечне право українців на Кубань має назву "Жалованная грамота Екатерины II Черноморскому Казачьему Войску на Кубанские земли". "Мы потому, желая воздать заслугам войска Черноморского утверждением всегдашнего его благосостояния доставлением способов к благополучному пребыванию, всемилостивейше пожаловали оному в вечное владение состоящей в области Таврической остров Фанагарию со всей землею, лежащею на правой стороне реки Кубани от устья ее к Усть-Лабинскому редуту так, чтобы с одной стороны река Кубань, с другой же Азовское море до Ейского городка служили границею войсковой земли", - йдеться в грамоті Катерини.

Якщо уважно вчитатися в вищенаведений документ стає чітко зрозуміло, що Кубань є українською територією не лише на підставі "права меча і крові", що йде з далекого середньовіччя, а й суто на підставі внутрішньоросійського законодавства. Підкреслимо, що Катерина передала землі Кубані у "вечное владение" Війську Чорноморському, яке в межах тодішнього російського законодавства було легітимним та визнаним Санкт-Петербургом правонаступником Війська Запорозького. Нинішня ж українська держава є правонаступником не лише УРСР чи УНР, а й козацької держави ХVII-XVIII століть - Війська Запорозького. А той факт, що зараз Кубань перебуває під тимчасовим контролем Російської Федерації – це історичний казус, що має бути виправлений.

Кубанська народна республіка

Те, що на Кубані живуть етнічні українці, які й досі, попри Голодомор та шалену русифікацію, зберегли українську мову та культуру зайвий раз доводити не треба. Варто хоча б послухати сучасний виступ Кубанського козацького хору.

І скільки не стверджувала російська пропаганда, що на Кубані живуть "істінно рускіє люді", нещодавня історія свідчить геть про протилежне. Українці Кубані прагнули до незалежності не менше своїх галицьких чи подніпровських братів. Втіленням цього споконвічного прагнення стало утворення 1918 року Кубанської народної республіки. Ця держава мала свій парламент – Козацьку Раду, свою Конституцію, державні символи, проте ніколи не забувала про зв'язок з Україною. Більше того, Козацька Рада КНР схвалила резолюцію "Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України". Ось, що промовляв на засіданні кубанського парламенту тодішній кубанський спікер Микола Рябовіл: "Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду… Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері… Не діждали б цього вони ніколи".

На жаль більшовицька збройна агресія знищила кубанську державу, не давши їй приєднатися до України. Більше того, Кубань була цілком слушно включена не до УРСР, а до РСФСР. Надто вже небезпечним ставала навіть радянська Україна з кубанським аж ніяк не лояльним до більшовиків досвідченим воїнством.

Як бачимо, українська історію Кубані прослідковується протягом тисячоліття. І як в часи Мстислава Хороброго, так і в часи Миколи Рябовола Кубань природньо прагнула до єдності з Києвом, а не Москвою. Тому повернення Кубані в склад України просто неминуче, і буде не просто історично справедливим а й цілком легітимним.